From Дознаватель

Written in Russian by Margarita Khemlin

Add

Остёр встретил меня свадьбой. Женился еврей с еврейкой. И гости, будем откровенны, сплошь евреи. Не без украинских товарищей, но в основном и целом. Слышалась еврейская речь, особенно со стороны пожилых.

Веселье уже дошло до такой степени, что танцевать вывалили из дома на улицу.

Играл оркестр – скрипка, бубен, аккордеон. Я сразу отметил: аккордеон трофейный, немецкий. Насмотрелся в Германии. У немцев два инструмента для веселья – губная гармошка и аккордеон. У евреев скрипка, известно. Теперь и аккордеон прибавили. А скрипач какой-то недоделанный. Сикось-накось. Потом сообразил – левша. Скрипку не по-человечески держит.

Играли вроде жизнерадостно, но заунывно. Подпевали мало. Когда заиграли украинскую – “Ты казала – у неділю” – загорланили все. Хором. Песня что надо. На века. Народная.

Что характерно, еврейские дети в большом количестве. И маленькие, и постарше – разного телосложения. В массе худенькие и чахлые. Но и толстые в том числе. А украинские – сплошь худенькие. Порода. Еврейский ребенок лучше усваивает пищу. Или кормят его особым способом, как гуску на зарез. Впихивают через глотку. А наши: поел-не поел – бувай здоров, біжи з хати.

Я, как сторонний, быстренько прошел мимо.

Но за мной увязался член свадебной команды с красной повязкой на рукаве:

– Товарищ, выпейте с нами за здоровье молодых. Приглашаем от всей души.

И так в меня вцепился, клещами не растащить.

Голосит, как скаженный:

– До нас идите, до нас! Усех приглашаем! Увесь Остёр гуляет!

И – полное внимание к моей персоне с тыла и с флангов.

Я б, конечно,не должен. Тут только зацепись языком, сразу развернут на полную катушку. Откуда? Кто? К кому? Зачем? Дешевле пойти на поводу и потом незаметно исчезнуть.

В голове мгновенно сложилось: если спросят, скажу, что проездом, по служебной цели.

Зашел в дом. Там вокруг стола группировались некоторые гости. Ясное дело, царило разорение. Тарелки с объедками, бутыли полупустые. Ничего подозрительного.
От фаршированной щучихи в пол-стола – голова и хвост. Голова тоже нашпигованная, как у евреев принято. А не съели.

Я отговорился, что по ранению крепкого не употребляю. Попросил чистой водички. Мне дали стакан узвара: красный, с калиной, грушами. Как положено.

Я стакан поднял и говорю:

– Спасибо, товарищи. Желаю счастья и спасибо, что позвали за свой стол.

Вошли молодые. Она – здоровая деваха лет к тридцати. Волосы черные, кудлатая. Глаза, правда, красивые. Черные. Жених трохи подкачал ростом и сложением. Но на лицо ничего. Не страшный. Постарше нее. Лет на пять.  Масть – светлая, с рыжиной. Глаза разного цвета – один голубой, другой светло-карий. Редкая примета.

И с нее, и с него –  описывать словесный портрет сплошное удовольствие. Ни с кем не перепутаешь даже в общих чертах.

За молодыми вошли гости. Наорались, каблуками землю побили, настало время закусить.

И опять оглушили меня своим гырканьем. Но, смотрю, украинцы даже разговор на их языке поддерживают. На шуточки отзываются веселым смехом. Подмигивают.

Тот, что меня за шиворот притащил в хату, громко объявил:

– У нас, товарищи, еще один гость. Он сейчас скажет свое слово. Ша!

Все замолчали.

Я стакан с узваром поднял и говорю:

– Мазл тов, дорогие молодята! Мазл тов на долгие годы!

Через одного от меня сидит старик с пейсами, в засаленном картузе. И как уцелел? В эвакуации, наверно, спасался, место занимал.

И вот он кивает в мою сторону и спрашивает буквально в пространство вокруг:

– Аид?

Я засмеялся.

– Нет. У меня друг из ваших. Он научил. Так что желаю вечного счастья!

Поднялся осанистый человек в хорошем пиджаке. Украинского вида. А там – черт его знает. Иногда с налета не разберешь. И у нас носатые и черные бывают.

– Спасибо на добром пожелании! Вы видите свадьбу. Свадьба получается хорошая, веселая, и вы с нами веселитесь и ешьте-пейте.

Старик, который интересовался, или я не аид, смотрел на меня в упор своими бельмами. То есть глаза у него вроде зрячие, но и в тоже время невидящие. Неприятно.

Я на весь рот улыбаюсь и выхожу на двор.

Мужчины курят, дети шныряют, женщины таскают глиняные миски с летней кухни в дом. Время – к темноте.

Я – к калитке боком, боком. Осанистый, который отвечал мне тостом, крикнул в мою строну:

– Товарищ, не спешите! У нас еще не кончилось! Понравилось вам?

– А как же. Сильно. И угощенье сладкое, и водочка горькая, как говорится.

Мужчина подошел вплотную, положил руку на плечо:

– Вот так, товарищ. Вот так. Свадьбу играем всем Остром.

Я пошутил для легкости:

– Поздновато невеста с женихом собрались. Им бы детей в  школу вести, а они только записываются.

Мужчина закивал:

– Так у них и были дети. И у нее, и у него. И муж у нее был. И у него жена тоже. Немцы убили с полицаями. А вы с каких краев?

– Нездешний.

– Я точно вижу – военный! Правда ж?

Я неопределенно мотнул головой.

Мужчина заспешил сказать:

–  Не спрашиваю, ничего не спрашиваю. Понимаю. Сам воевал. А до войны на ответработе. Теперь вот… Но ничего. Не жалуюсь. Я с пониманием. Ночуйте у нас.

И протянул мне руку для знакомства:

– Файда Мирон Шаевич. Заведую культпросветработой. Верней, временно завхозом в клубе… Сейчас сильно культура нужна людям. После всего.

Я руку пожал.

Подбирал имя для представления, а тут распахнулась калитка и новые, запоздавшие гости зашли на двор с громкими криками приветствия.

Опять загиркотали, засмеялись кругом.

Я юркнул за забор, на улицу.

И что за нация такая! Допустим, твоих поубивали. И детей.  А ты свадьбу гуляешь. На глазах у всех. И все тоже  хороши. Пьют, жрут. На аккордеоне пиликают – жилы тянут.

Во мне, будем откровенны, говорила злость.  Но я себя не сдерживал.

Не сегодня-завтра упекут к черту на рога, в голую степь и снег, ты манатки собирай, узлы вяжи, золотишко распихивай по тайным местам. А они женятся. И детей сколько бегает. И смеются. И петушков на палочке сосут.

Published July 28, 2017
From Дознаватель, Москва, AST, 2014
© Margarita Khemlin
© AST, 2014

From The Investigator

Written in Russian by Margarita Khemlin


Translated into English by Melanie Moore

Oster greeted me with a wedding. A Jewish man taking a Jewish bride. And, let’s be honest, the guests were all Jews as well. For the most part, although there were some Ukrainian comrades. Jewish was being spoken, especially by the older people.

The merrymaking had already reached such a pitch that the dancing had spilled out of the house and into the street.

There was a band playing – fiddle, tambourine and accordion. I noticed right away that the accordion was loot brought back from Germany. I’d seen plenty of them there. The Germans have two instruments when it comes to a knees-up: the mouthorgan and the accordion. The Jews have the fiddle, are famous for it. Now they’ve added the accordion as well. But there was something off about this fiddler. He was all skew whiff. Then I realized he was left handed. He wasn’t holding the fiddle like a normal person.

The music was sort of lively but melancholy. Not many people were singing along. When they moved on to the Ukrainian “You deceived me, you betrayed me”, everyone belted it out. All together. It was just the ticket. For any occasion. A proper folk song.

Typically, Jewish children were present in great numbers. Little ones and slightly older ones, all shapes and sizes. Mostly they were skinny, sickly little things. But there were some wellpadded ones as well. Whereas the Ukrainians were all scrawny. It’s the breed. Jewish children assimilate their food better. Or else they’re fed in a special way, like geese for the slaughter. The food’s forced down their gullets. Whereas ours, it’s off you go, out to play, whether you’ve eaten or not.

Being an outsider, I hurried past.

However, a member of the wedding party wearing a red arm band attached himself to me.

“Comrade, join us in a toast to the happy couple. You are most warmly welcome.”

And he clung to me so tightly, pliers wouldn’t have pulled him off.

He was bellowing like a mad man.

“Come and join us, come on! Everyone’s invited! The whole of Oster is here for the party!”

And then it was all eyes on my good self from the rear and the flanks.

Of course, I shouldn’t have. I would only need to pause for a chat and they would let go with both barrels. Where are you from? Who are you? Who are you going to see? Why? It would be easier to do their bidding but then slip away unnoticed.

In a split second, I had it all sorted out in my head: if they asked, I’d tell them I was passing through on official business.

I went into the house. A few guests were grouped round the table. Understandably, it was a scene of complete havoc: plates of leftovers, half-empty bottles. Nothing untoward. The head and tail of a vast stuffed pike, half the length of the table. The head was stuffed too, the Jewish way, but they hadn’t eaten it.

I excused myself, saying my wound meant I didn’t drink spirits. I asked for plain water. What I got was a glass of uzvar, red with haws and pears. Just as it should be.

“Thank you, comrades,” I said, raising my glass. “I wish you every happiness and thank you for asking me to join you.”

In came the newly-weds. She was a sturdy wench of about thirty. Hair black and shaggy. But with beautiful eyes. Black eyes. The groom was a bit of a let-down in terms of height and bearing. But not bad looking, certainly not a fright. A bit older than her. About five years. Hair light, running to ginger.
Eyes of different colours, one pale blue, the other light hazel. An uncommon distinguishing feature.

It would be a sheer pleasure to have to give a verbal description of either of them. You could never mistake them for anyone else even from a general outline.

The happy couple were followed by the guests. They had roared their fill and stamped their heels. Now it was time to eat.

Again, their rasping deafened me. But, looking, I could see the Ukrainians were keeping up the conversation in the same language. Laughing merrily at the jokes. Exchanging winks.

“Comrades, we have one more guest,” the man who had dragged me in by the scruff of the neck announced loudly. “He will now say a few words. Shush!”

Everyone stopped talking.

I raised my glass of uzvar with the words, “Mazel tov, to the happy couple! Mazel tov for many years together!” Next but one to me sat an old man with sidelocks. He wore a greasy peaked cap. How had he survived? He must have escaped by being evacuated, taking up room.

And there he was nodding at me and asking literally of the surrounding space, “You Jewish?”
I laughed.

“No. I’ve a friend who’s one of yours. He taught me. So, I wish them eternal happiness.”

A portly man in a good jacket got to his feet. Ukrainian in appearance. And yet there was a hint of something. Sometimes, you can’t tell just like that. We have people with big noses and dark skin too.

“Thank you for your good wishes. What you see here is a wedding. A fine wedding as it’s turned out, a merry one. Please join us in the festivities and eat and drink with us.”

The old man, who had wondered whether or not I was a Jew, looked straight at me with his wall-eyes.

That is, his eyes could see, it seemed, but at the same time they couldn’t. Horrible.

I smiled as broadly as I could and went out into the yard.

Men were smoking, children darting about, women carrying clay dishes from the outside kitchen into the house. Time? Getting dark.

I was edging slowly towards the gate. The portly chap who’d answered my toast with one of his own shouted after me.

“Comrade, not so fast! We haven’t finished yet! Have you had a good time?”

“Oh, come on! Very good. Good food and better vodka, as they say.”

The man came up close and put a hand on my shoulder.

“That’s right, Comrade. That’s right. All Oster is here to celebrate this wedding.”

I made a joke to lighten the mood.

“The bride and groom have left it a bit late. They ought to be taking children to school and here they are just getting married.”

“They did have children,” he said, nodding. “She did, and he did. She had a husband too, and he had a wife. They were killed by the Germans and the Polizei. And where do you hail from?”

“Not from round here.”

“I can tell you’re a soldier. Am I right?”

I shook my head noncommittally.

The man hastened to say, “No questions. I’m not asking any questions. I understand. I was in the war myself. And before that, I had a senior position. And now… But never mind. I’m not complaining. I understand. Spend the night here.”

And he offered me his hand so that we were acquainted. “Faida, Miron Shayevich. Head of cultural and educational work. Or more precisely, temporary club steward…People are in dire need of culture. After everything.”

I shook his hand.

I was deciding what name to use when the gate burst open and new guests, latecomers, entered the yard with loud shouts of greeting.

More rasping, laughter everywhere.

I darted past the fence and into the street.

What a race they are! Imagine, all your relatives have been killed. Including the children. And you’re getting married. In front of everyone. And fine ones they all are too. Drinking, stuffing their faces. Tinkling away on the accordion. Bloodsuckers.

Let’s be honest, this was anger speaking. And mentally I let rip.

One of these days, they’ll be packed off to the ends of the earth, into the bare steppe and the snow. Hey, you, get your things together, bundle them up, stuff your gold away in hidey-holes. And they’re getting married! And all these children running around. Laughing. Sucking lollipops.

Published July 28, 2017
From The Investigator, Glagoslav Publications Ltd, London, 2015
© Glagoslav Publications Ltd, 2015

From Дознаватель

Written in Russian by Margarita Khemlin


Translated into Ukrainian by Ihor Bondar-Tereschenko

Остер зустрів мене весіллям. Одружувався єврей з єврейкою. І гості, будемо відверті, суцільно євреї. Не без українських товаришів, але здебільшого і цілому. Лунала єврейська мова, особливо з боку старих.

Веселощі вже сягнули такого ступеню, що танцювати вивалили з хати надвір.

Грав оркестр — скрипка, бубон, акордеон. Я відразу зазначив: акордеон трофейний, німецький. Надивився в Німеччині. У німців два інструменти для веселощів — губна гармошка і акордеон. У євреїв скрипка, ясна річ. Тепер ще й акордеон додали. А скрипаль якийсь недороблений. Абияк. Потім зрозумів — шульга. Скрипку не по-людськи тримає.

Грали начебто життєрадісно, але нудно. Підспівували мало. Коли заграли українську — «Ти казала у неділю» — загорланили всі. Хором. Пісня що треба. На віки. Народна.

Що характерно, єврейські діти у великій кількості. І малі, і старші — різної статури. Здебільшого худенькі і хирляві. Але й товсті в тому числі. А українські — всуціль худенькі. Порода. Єврейська дитина краще засвоює їжу. Або годують її особливим способом, як гуску на заріз. Впихають в горлянку. А наші: поїв-не поїв — бувай здоровий, біжи з хати.

Я, як сторонній, швиденько пройшов повз.

Але за мною ув’язався член весільної команди з червоною пов’язкою на рукаві:

– Товаришу, випийте з нами за здоров’я молодих. Запрошуємо від усієї душі.

І так у мене вчепився, кліщами не розтягти.

Горлає, як скажений:

– До нас ідіть, до нас! Усіх запрошуємо! Увесь Остер гуляє!

І — цілковита увага до моєї особи з тилу і з флангів.

Я, звичайно, не мушу. Тут тільки зачепись язиком, одразу розкрутять на повну котушку. Звідки? Хто? До кого? Навіщо? Дешевше підкоритися і потім непомітно зникнути.

В голові миттєво склалося: якщо запитають, скажу, що проїздом, зі службовою метою.

Зайшов у хату. Там навколо столу гуртувалися деякі гості. Ясна річ, панував безлад. Тарілки з недоїдками, пляшки напівпорожні. Нічого підозрілого. Від фаршированої щуки у пів-столу — голова і хвіст. Голова теж нашпигована, як у євреїв прийнято. Але не з’їли.

Я відцурався, що через поранення міцного не вживаю. Попросив чистої водички. Мені дали склянку узвару: червоний, з калиною, грушами. Як годиться.

Я підняв склянку і кажу:

— Спасибі, товариші. Бажаю щастя і спасибі, що покликали за свій стіл.

Увійшли молоді. Вона — здорова дівка років до тридцяти. Волосся чорне, кудлата. Очі, щоправда, гарні. Чорні. Наречений трохи підкачав зростом і статурою. Але на обличчя нічого. Не страшний. Старший за неї. Років на п’ять. Масть — русява, з рудизною. Очі різного кольору — одне блакитне, друге ясно-каре. Рідкісна прикмета.

І з неї, і з нього — списувати словесний портрет саме задоволення. Ні з ким не переплутаєш навіть у загальних рисах.

За молодими увійшли гості. Нагорлалися, підборами землю побили, настав час закусити.

І знову оглушили мене своїм гирканням. Але, дивлюся, українці навіть розмову їхньою мовою підтримують. На жарти відгукуються веселим сміхом. Підморгують.

Той, що мене за комір притягнув до хати, гучно виголосив:

— У нас, товариші, ще один гість. Він зараз скаже своє слово. Ша!

Всі замовкли.

Я склянка з узваром підніс і кажу:

— Мазл тов, дорогі молодята! Мазл тов на довгі роки!

Через одного від мене сидить старий з пейсами, в засмальцьованому картузі. І як уцілів? В евакуації, напевно, рятувався, місце займав.

І ось він киває в мій бік і питає буквально в довколишній простір:

— Аїд?

Я засміявся.

— Ні. У мене один з ваших. Він навчив. Тож бажаю вічного щастя!

Підвівся ставний чоловік у гарному піджаку. Українського вигляду. А там — чорт його знає. Іноді з нальоту не розбереш. І у нас носаті і чорні бувають.

— Дякуємо на доброму слові! Ви бачите весілля. Весілля виходить гарне, веселе, і ви з нами веселіться і їжте-пийте.

Старий, який цікавився, чи я не аїд, дивився на мене впритул своїми більмами. Тобто очі у нього начебто зрячі, але у той же час незрячі. Неприємно.

Я на кутні посміхаюся і виходжу надвір.

Чоловіки палять, діти гасають, жінки тягають глиняні миски з літньої кухні в хату. Час — до сутінок.

Я — до хвіртки боком, боком. Ставний чолов’яга, який відповідав мені тостом, гукнув у мій бік:

— Товаришу, не поспішайте! У нас ще не скінчилося! Сподобалося вам?

— А як же. Сильно. І частування солодке, і горілочка гірка, як-то кажуть.

Чоловік підійшов впритул, поклав руку на плече:

— Ось так, товаришу. Ось так. Весілля граємо всім Остром.

Я пожартував для легкості:

— Пізненько наречена з нареченим зібралися. Їм би дітей у школу вести, а вони тільки записуються.

Чоловік кивнув:

— То у них і були діти. І в неї, і в нього. І чоловік у неї був. І у нього дружина теж. Німці вбили з поліцаями. А ви з яких країв?

— Нетутешній.

— Я точно бачу — військовий! Правда ж?

Я невизначено хитнув головою.

Чоловік поквапився сказати:

— Не питаю, нічого не питаю. Розумію. Сам воював. А до війни на відповідальній роботі. Тепер ось… Але нічого. Не скаржуся. Я розумію. Ночуйте у нас.

І простягнув мені руку для знайомства:

— Файда Мирон Шаєвич. Завідую культосвітньою роботою. Точніше, тимчасово завгоспом у клубі… Зараз дуже культура потрібна людям. Після всього.

Я потиснув руку.

Добирав ім’я, щоб представитися, але тут відчинилася хвіртка і нові, запізнілі гості зайшли на подвір’я, вигукуючи привітання.

Знову гиркання, сміх довкола.

Я прошмигнув за паркан, на вулицю.

І що за нація така! Припустимо, твоїх повбивали. І дітей. А весілля ти гуляєш. На очах у всіх. І всі теж хороші. П’ють, їдять. На акордеоні пілікають — тягнуть жили.

У мені, будьмо відверті, нуртувала злість. Але я себе не стримував.

Не сьогодні-завтра запроторять до дідька в зуби, в голий степ і сніг, ти збирай клунки, вузли в’яжи, золотце розпихуй по таємних місцях. А вони одружуються. І дітей скільки бігає. І сміються. І півників на паличці смокчуть.

Published July 28, 2017
© Fabula, 2016
© Publishing House RANOK, 2016


Other
Languages
Russian
English
Ukrainian

Your
Tools
Close Language
Close Language
Add Bookmark